Історія справи

Постанова ВСУ від 03.03.2026 року у справі №910/15400/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 березня 2026 року

м. Київ

cправа № 910/15400/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

прокуратури - Савицької О. В.,

відповідачів - Кравченка Д. В., Архіпова О. Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріел Ко."

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.08.2025 (судді: Скрипка І. М. - головуючий, Тищенко А. І., Мальченко А. О.) і рішення Господарського суду міста Києва від 30.04.2025 (суддя Спичак О. М.) у справі

за позовом Чернігівської окружної прокуратури

до Чернігівської обласної ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріел Ко."

про скасування рішення, визнання недійсним договору, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог і підстав позову

1.1. У грудні 2024 року Чернігівська окружна прокуратура звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Чернігівської обласної ради (далі - Чернігівська облрада) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріел Ко." (далі - ТОВ "Ріел Ко.") про (1) визнання незаконним і скасування рішення Чернігівської облради від 17.09.2024 "Про поновлення договору платного строкового земельного сервітуту ТОВ "Ріел Ко."; (2) визнання недійсним договору про встановлення земельного сервітуту для розміщення стоянки автомобільного транспорту на земельній ділянці від 01.10.2024 (далі - договір про встановлення земельного сервітуту від 01.10.2024, оспорюваний договір), укладеного між відповідачами; (3) зобов`язання ТОВ "Ріел Ко." повернути Чернігівській облраді частину земельної ділянки площею 0,0474 га в межах кадастрового номеру 7410100000:02:050:0591 за адресою: м. Чернігів, просп. Миру, 43 (далі - спірна земельна ділянка).

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані обставинами порушення вимог земельного законодавства щодо порядку передачі спірної земельної ділянки у сервітутне користування ТОВ "Ріел Ко.".

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.04.2025 позов задоволено частково. Визнано недійсним договір про встановлення земельного сервітуту від 01.10.2024, укладений між Чернігівською облрадою та ТОВ "Ріел Ко.". Зобов`язано ТОВ "Ріел Ко." повернути Чернігівській облраді спірну земельну ділянку. Повернуто з місцевого бюджету м. Чернігова на користь ТОВ "Ріел Ко." сплачені відповідно до умов оспорюваного договору грошові кошти у сумі 8246,12 грн. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто з ТОВ "Ріел Ко." на користь Чернігівської обласної прокуратури 4844,80 грн судового збору.

Задовольняючи частково вимоги заявленого позову, місцевий господарський суд виходив із того, що оспорюваний договір встановлює земельний сервітут на земельну ділянку для розміщення стоянки автомобільного транспорту для відвідувачів торгово-офісного комплексу тобто для здійснення господарської діяльності ТОВ "Ріел Ко." і такий договір за своєю правовою природою є договором оренди землі, що зумовлює застосування до нього положень законодавства, яке регулює саме правовідносини пов`язані із орендою земельних ділянок державної та комунальної форми власності. Проте, земельні торги щодо спірної земельної ділянки не проводилися, тобто був порушений визначений законом порядок надання права користування земельною ділянкою, а правові підстави, передбачені частиною 2 статті 134 Земельного кодексу України, які би виключали проведення земельних торгів у наведеному випадку відсутні. Отже, наявні підстави для визнання недійсним оспорюваного договору та застосування двосторонньої реституції за наслідками такого. Між тим, як встановив суд першої інстанції, оскільки дія спірного рішення була вичерпана його виконанням та укладенням оспорюваного договору, то, як зазначив суд, прокурором у означеній частині обрано неефективний спосіб захисту, що є самостійною підставою для відмови у позові у цій частині.

2.2. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.08.2025 рішення Господарського суду Господарського суду міста Києва від 30.04.2025 скасовано в частині повернення з місцевого бюджету міста Чернігова на користь ТОВ "Ріел Ко." сплачених відповідно до умов договору про встановлення земельного сервітуту від 01.10.2024 грошових коштів в розмірі 8246, 12 грн та в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання незаконним та скасування рішення Чернігівської облради від 17.09.2024. Прийнято в цій частині нове рішення, яким позов задоволено. Визнано незаконним і скасовано рішення Чернігівської облради від 17.09.2024. Стягнуто з ТОВ "Ріел Ко." на користь Чернігівської обласної прокуратури 7267,20 грн судового збору за подання позовної заяви. В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 30.04.2025 у справі № 910/15400/24 залишено без змін. Стягнуто з ТОВ "Ріел Ко." на користь Київської міської прокуратури 9084,00 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині повернення ТОВ "Ріел Ко." суми, сплаченої за оспорюваним договором, суд апеляційної інстанції виходив із того, що місцевий господарський суд допустив неправильне застосування статті 216 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин, оскільки фактичне користування майном на підставі договору оренди не дозволяє в разі його недійсності (нікчемності) провести двосторонню реституцію.

Водночас, скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову в позові про визнання недійсним спірного рішення органу місцевого самоврядування та задовольняючи вказану позовну вимогу, апеляційний господарський суд виходив із того, що оскільки рішення Чернігівської облради від 17.09.2024 прийнято з порушенням вимог статті 134 Земельного кодексу України, позаяк земельну ділянку фактично надано не на конкурентних засадах в користування для розміщення стоянки автомобільного транспорту, то нескасування в судовому порядку рішення органу місцевого самоврядування, укладеного всупереч закону та інтересам територіальної громади, буде ігноруванням частини 2 статті 19 Конституції України, суперечити сутності права власності на землю та матиме наслідком залишення в силі незаконного рішення, що не відповідає волі та інтересам суспільства і територіальної громади, а також може призвести до його повторного виконання.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

3.1. Не погоджуючись із рішенням і постановою судів попередніх інстанцій, ТОВ "Ріел Ко." звернулося з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.08.2025 і рішення Господарського суду міста Києва від 30.04.2025 у цій справі, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на положення пунктів 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Зокрема, наголошує на неправильному застосуванні судами (1) частин 1, 3, 4 статті 98 Земельного кодексу України та статті 13, частин 1, 2 статті 15, статей 24, 25 Закону України "Про оренду землі" та неврахування висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 16.01.2024 у справі № 918/86/22; (2) статті 235 Цивільного кодексу України, статті 74 Господарського процесуального кодексу України і неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування зазначених норм права, викладених в постановах від 06.09.2023 у справі № 904/637/22 (904/3129/22), від 29.01.2025 у справі № 755/13068/23 та від 15.07.2022 у справі № 914/1003/21. Також, як стверджує скаржник, суди неправильно застосували частину 3 статті 98 Земельного кодексу України, висновок Верховного Суду щодо застосування якої в подібних правовідносинах наразі відсутній, зокрема щодо того, чи облаштування сервітуарієм заїзду до земельної ділянки, стосовно якої встановлено сервітут, через шлагбаум саме по собі свідчить про вибуття цієї ділянки з володіння та користування власника, чи у такому разі вирішальним є режим роботи шлагбаума та доступу власника до відповідної частини земельної ділянки.

Крім того, скаржник посилається на необґрунтовану відмову судів попередніх інстанцій у призначенні земельно-технічної експертизи та, як наслідок, застосування статті 98 Земельного кодексу України, статті 401 Цивільного кодексу України без урахування висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 07.02.2023 у справі № 918/86/22.

3.2. Прокурор у відзиві на касаційну скаргу заперечує проти її доводів, просить залишити без змін оскаржені судові рішення як законні та обґрунтовані, а касаційну скаргу - без задоволення.

3.3. Чернігівська облрада у відзиві на касаційну скаргу підтримує доводи касаційної скарги.

4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та заперечення на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів зазначає таке.

4.2. Як свідчать матеріали справи та установили попередні судові інстанції, 29.01.2021 ТОВ "Ріел Ко." звернулося із клопотанням до Чернігівської облради про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельного сервітуту терміном на 49 років для розміщення стоянки автомобільного транспорту на частині земельної ділянки, кадастровий номер 7410100000:02:050:0424, орієнтовною площею 0,0500 га.

В обґрунтуванні до вказаного звернення зазначено, зокрема, про те, що ТОВ "Ріел Ко." надана в оренду земельна ділянка площею 0,25 га для будівництва комплексу та розміщення об`єктів благоустрою, однак, площа такої земельної ділянки не дає змоги розмістити повноцінну стоянку для автомобілів відвідувачів комплексу; встановлення сервітуту щодо спірної земельної ділянки надасть можливість розширити зону паркування автомобілів (відвідувачів комплексу) більш ніж на 25 місць та зменшить навантаження на паркування автомобілів вздовж проїзної частини.

Рішенням Чернігівської облради від 12.02.2021 надано ТОВ "Ріел Ко." дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту, орієнтовною площею 0,0500 га, терміном до 29.08.2024, для розміщення стоянки автомобільного транспорту на земельній ділянці, кадастровий номер 7410100000:02:050:0424, що знаходиться у спільній власності сіл, селищ, міст Чернігівської області та розташована за адресою: м. Чернігів, пр. Миру, 43, з метою розширення зони паркування автомобілів відвідувачів торгово-офісного комплексу, що будується на перехресті вул. Київської та П`ятницької у м. Чернігові.

Чернігівською облрадою 23.04.2021 прийнято рішення про погодження ТОВ "Ріел Ко." технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту, для розміщення стоянки автомобільного транспорту на земельній ділянці, кадастровий номер 7410100000:02:050:0424, що знаходиться у спільній власності сіл, селищ, міст Чернігівської області, за адресою: м. Чернігів, пр. Миру, 43, площею 0,0474 га з метою розширення зони паркування автомобілів відвідувачів торгово-офісного комплексу за адресою: м. Чернігів, вул. Київська 11. Встановлено ТОВ "Ріел Ко." земельний сервітут на вказану у пункті 1 рішення частину земельної ділянки терміном до 29.08.2024 із визначенням оплати за сервітутне користування в розмірі 4,5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки відповідно до площі сервітуту.

Рішенням Чернігівської облради від 03.08.2021 № 21-5/VIII з метою виконання рішення від 23.04.2021 № 29-4/VIII, враховуючи технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, вирішено внести зміни до рішення від 23.04.2021 та викласти пункт 1 рішення в редакції, згідно з якою погоджено ТОВ "Ріел Ко." технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту, для розміщення стоянки автомобільного транспорту на земельній ділянці, кадастровий номер 7410100000:02:050:0591, що знаходиться у спільній власності сіл, селищ, міст Чернігівської області, за адресою: м. Чернігів, пр. Миру, 43, площею 0,0474 га з метою розширення зони паркування автомобілів відвідувачів торгово-офісного комплексу за адресою: м. Чернігів, вул. Київська 11.

06.08.2021 між Чернігівською облрадою (сторона-1) та ТОВ "Ріел Ко." (сторона-2) укладено договір про встановлення земельного сервітуту для розміщення стоянки автомобільного транспорту на земельній ділянці, за умовами якого сторона-1 встановлює стороні-2 право платного строкового сервітуту на користування частиною земельної ділянки, кадастровий номер 7410100000:02:050:0591, визначеною у пункті 1.2 договору, для розміщення стоянки автомобільного транспорту площею 0,0474 за адресою: м. Чернігів, просп. Миру, 43.

Відповідно до пункту 2.1 договору сервітуту від 06.08.2021 термін дії сервітуту починається з дати державної реєстрації права земельного сервітуту та діє до 29.08.2024.

У подальшому, згідно з рішенням Чернігівської облради від 17.09.2024 № 11-19/VIII було поновлено договір платного строкового земельного сервітуту ТОВ "Ріел Ко." на частину земельної ділянки, кадастровий номер 7410100000:02:050:0591, площею 0,0474 га, розташовану за адресою: м. Чернігів, просп. Миру, 43, для розміщення стоянки автомобільного транспорту, строком до 17.09.2027 та 01.10.2024 між Чернігівською облрадою (сторона-1) та ТОВ "Ріел Ко." (сторона-2) укладено договір про встановлення земельного сервітуту для розміщення стоянки автомобільного транспорту на земельній ділянці.

Згідно з пунктом 1.1 договору про встановлення сервітуту від 01.10.2024 сторона-1 встановлює стороні-2 право платного строкового сервітуту на користування частиною земельної ділянки, кадастровий номер 7410100000:02:050:0591, зазначеною у пункті 1.2 цього договору, для розміщення стоянки автомобільного транспорту площею 0,0474 га, розташованою за адресою: м. Чернігів, пр. Миру, 43.

У пункті 1.2 вказаного договору передбачено, що частина земельної ділянки, право користування якою надається стороні-2, в межах сервітуту встановленого цим договором, розміром 0,0474 га, розташована за адресою: м. Чернігів, просп. Миру, 43, кадастровий номер 7410100000:02:050:0591, перебуває у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міст Чернігівської області.

Відповідно до пункту 2.1 договору про встановлення сервітуту від 01.10.2024 термін дії сервітуту починається з дати його укладення і діє до 17.09.2027. Умови зазначеного договору застосовуються до відносин, що виникли з 30.08.2024. Право земельного сервітуту підлягає державній реєстрації.

За змістом пункту 3.1 оспорюваного договору плата за договором вноситься у грошовій формі у розмірі 18 461,22 грн в рік. Відсоток від нормативної грошової оцінки земельної ділянки для розрахунку плати становить 4,5 відсотки відповідно до площі сервітуту. Обчислення розміру плати за користування частиною земельної ділянки комунальної власності здійснюється з урахуванням добутку коефіцієнтів індексації грошової оцінки за попередні роки, визначених законодавством.

У пункті 3.2 договору про встановлення сервітуту від 01.10.2024 сторони визначили, що плата за договором платного строкового сервітуту вноситься до місцевого бюджета м. Чернігова на розрахунковий рахунок ГУ ДПС у Чернігівській області як орендна плата за земельну ділянку державної та комунальної власності (КБКД 8010600).

Протягом терміну, вказаного у пункті 2.1 цього договору, сторона-1 надає стороні-2 земельний сервітут на право розміщення стоянки автомобільного транспорту за адресою: м. Чернігів, проспект Миру, 43, на частині земельної ділянки, кадастровий номер 7410100000:02:050:0591, яка перебуває у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міст Чернігівської області в особі Чернігівської обл ради, визначеної у додатку 1 до цього договору (пункт 5.1 оспорюваного договору).

4.3. Предметом позову у цій справі є вимоги прокурора заявлені в інтересах держави до Чернігівської облради та ТОВ "Ріел Ко." про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування від 17.09.2024, визнання недійсним договору про встановлення земельного сервітуту від 01.10.2024, укладеного між відповідачами та зобов`язання ТОВ "Ріел Ко." повернути спірну земельну ділянку.

4.4. Рішенням суду першої інстанції позов задоволено частково. Визнано недійсним договір про встановлення земельного сервітуту від 01.10.2024, укладений між відповідачами у справі; зобов`язано ТОВ "Ріел Ко." повернути Чернігівській облраді спірну земельну ділянку, а також повернуто з місцевого бюджету м. Чернігова на користь ТОВ "Ріел Ко." сплачені відповідно до умов оспорюваного договору грошові кошти у сумі 8246,12 грн. В іншій частині позову відмовлено.

4.5. За наслідками апеляційного перегляду справи, суд апеляційної інстанції частково скасував рішення місцевого господарського суду, а саме в частині повернення з місцевого бюджету міста Чернігова на користь ТОВ "Ріел Ко." 824612 грн, сплачених відповідно до умов оспорюваного договору, та в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання незаконним та скасування рішення Чернігівської облради від 17.09.2024. Прийняв в цій частині нове рішення, яким позов задовольнив, визнавши незаконним і скасувавши рішення Чернігівської облради від 17.09.2024. В іншій частині рішення місцевого господарського суду залишив без змін.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення вимог заявленого позову.

4.6. Загалом в основу висновків судів попередніх інстанцій покладено встановлені обставини порушення вимог закону при наданні в сервітутне користування спірної земельної ділянки. Зокрема, господарські суди першої та апеляційної інстанцій установили, що фактичні обставини справи свідчать, що договір про встановлення земельного сервітуту від 01.10.2024 є удаваним правочином, вчиненим його сторонами з метою приховання іншого правочину - договору оренди земельної ділянки комунальної власності, оскільки спірна земельна ділянка фактично вибула з володіння та користування власника (територіальної громади, інтереси якої представляє Чернігівська облрада) та її використання за цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування будівель органів державної влади та місцевого самоврядування власником не здійснюється та є обмеженим; у наведеному випадку правомочності щодо володіння та користування нею передані ТОВ "Ріел Ко.", яке, обмеживши доступ до земельної ділянки через встановлений шлагбаум (на сусідній земельній ділянці, через яку здійснюється заїзд на спірну земельну ділянку) та огорожу фактично володіє та користується нею у власних цілях (для облаштування парковки для комерційного використання). Обставин того, що потреба у встановленні строкового земельного сервітуту для облаштування парковки для комерційного використання на спірній земельній ділянці не могла бути задоволена у інший спосіб, аніж через обтяження її сервітутом, суди не встановили. Водночас, враховуючи мету укладення оспорюваного договору - збільшення зони паркування автомобілів для відвідувачів торгово-офісного комплексу, тобто здійснення господарської діяльності ТОВ "Ріел Ко.", та беручи до уваги тре, що наведений випадок не належить до виключень, встановлених частиною 2 статті 134 Земельного кодексу України, суди висновували, що передача спірної земельної ділянки повинна була проводитись на умовах оренди в порядку, визначеному положеннями статей 124 134 Земельного кодексу України, тобто на конкурсних засадах. Факт надання органом місцевого самоврядування спірної земельної ділянки в користування ТОВ "Ріел Ко." на умовах оренди з порушенням порядку надання права користування землею (без проведення земельних торгів) є підставою для визнання недійсним оспорюваного договору.

4.7. Відповідно до положень частин 1, 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

4.8. Верховний Суд, переглянувши оскаржені судові рішення у межах доводів і вимог касаційної скарги, виходить із такого.

4.9. Відповідно до статті 395 Цивільного кодексу України до речових прав на чуже майно належить, зокрема, право користування (сервітут).

Згідно з частиною 1 статті 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Відповідно до положень статті 404 Цивільного кодексу України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

За змістом частин 1, 3, 4 статті 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

У розумінні наведених положень потреба у встановленні сервітуту може виникнути тоді, коли неможливо задовольнити відповідній особі власні потреби будь-яким іншим способом. Договір про встановлення сервітуту має бути направлений на реалізацію зазначеної потреби і слугувати цілі за якої нормальне використання своєї власності неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки.

Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою його встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб (схожі висновки викладено в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22.09.2021 у справі № 325/329/19, від 29.01.2020 у справі № 304/873/16-ц, від 06.06.2018 у справі № 539/1427/16-ц).

Отже, земельний сервітут встановлюється у виняткових випадках - коли в інший спосіб неможливо задовольнити потреби особи, в інтересах якої встановлюється сервітут, при цьому встановлення земельного сервітуту не може призводити до позбавлення власника (землекористувача) земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, права володіння, користування та розпорядження нею (постанова Верховного Суду від 16.01.2024 у справі № 918/86/22).

Згідно з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 23.09.2020 у справі № 917/133/17, від 13.07.2021 у справі № 914/427/20 потреба у встановленні сервітуту виникає у тих випадках, коли особа не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом; договір про встановлення сервітуту має бути направлений на реалізацію зазначеної потреби і слугувати цілі, за якої нормальне використання своєї власності неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. Юридична конструкція земельного сервітуту передбачає, що потреби, які можуть бути задоволені за рахунок користування чужим майном, повинні мати характер вимушених, зумовлювати неможливість або утруднення користування сусідньою або іншою земельною ділянкою.

Отже, сервітут встановлюється лише коли користування чужою ділянкою є вимушеним та неминучим, а потреба не може бути задоволена іншим способом.

Разом із тим, договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (стаття 13 Закону України "Про оренду землі").

За змістом положень частин 1, 2 статті 15 цього Закону істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.

Статтею 25 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що орендар земельної ділянки має право отримувати продукцію і доходи, що кореспондується з положеннями статті 775 Цивільного кодексу України (наймачеві належить право власності на плоди, продукцію, доходи, одержані в результатів користування річчю, переданою у найм).

За змістом наведених правових положень договір оренди землі, на відміну від договору сервітуту, передбачає передачу орендареві повноважень щодо володіння та користування об`єктом оренди, що відповідає змісту статей 24, 25 Закону України "Про оренду землі".

Отже, основна відмінність між договором про встановлення сервітуту та договором оренди земельної ділянки полягає в тому, що встановлення земельного сервітуту не припиняє прав власника (землекористувача) земельної ділянки, щодо якої встановлений сервітут, володіти, користуватися (згідно з цільовим призначенням земельної ділянки) та розпоряджатися нею, у той час як договір оренди надає орендареві права володіння та користування орендованою земельною ділянкою та зобов`язує його повернути земельну ділянку після закінчення договору оренди орендодавцеві. Таким чином, в орендних правовідносинах земельна ділянка вибуває з володіння та користування орендодавця, в той час як власник (землекористувач) земельної ділянки, обтяженої сервітутом, продовжує володіти і користуватися нею згідно з її цільовим призначенням.

Згідно з частинами 1-3, 5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд з`ясовує наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

За змістом частини 1 статті 235 Цивільного кодексу України удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.

У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою приховує реальний правочин. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Правова конструкція статті 235 Цивільного кодексу України передбачає, що сторона, звертаючись до суду із відповідним позовом, має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; для приховання якого саме правочину вчинено спірний правочин; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином (схожий за змістом висновок викладено в постановах Верховного Суду від 17.08.2021 у справі № 904/4885/20, від 11.04.2023 у справі № 916/508/22, від 23.10.2019 у справі № 607/13289/16-ц).

Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, дійсним намірам сторін спору при укладенні оспорюваних договорів, встановити фактичні правовідносин, які склалися між сторонами, і застосувати до цих правовідносин відповідні норми матеріального права. Водночас невикористання при вчиненні певного правочину термінів, які визначають притаманні такому виду правочинів поняття, із закріпленням їх натомість у завуальований спосіб, а також викладення у різних документах взаємопов`язаних між собою прав і обов`язків сторін, що в сукупності складають зміст відповідних правовідносин, можуть бути засобами, які використовуються задля приховання суті правочину, укладення якого мають на меті сторони, шляхом оформлення "про людське око" (напоказ) іншого правочину. Тобто відсутність у спірних правочинах чіткого викладення усіх істотних умов, необхідних для договорів оренди, про яку зазначає суд апеляційної інстанції, не є достатньою підставою для висновку про відсутність між сторонами фактичних орендних правовідносин, адже неналежне оформлення відповідних відносин саме є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі земельних ділянок в користування (схожі висновки сформульовано в постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 06.11.2019 у справі № 916/1424/18, від 07.07.2021 у справі № 903/601/20, від 03.11.2021 у справі № 918/1226/20, від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20, від 29.09.2022 у справі № 918/351/21(918/672/21), від 07.12.2022 у справі № 924/11/22).

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України має визначити, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення нікчемності правочину або про визнання його недійсним (схожі за змістом висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, в постановах Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 26.06.2019 у справі № 910/12454/17, від 08.09.2021 у справі № 915/857/20, від 05.12.2018 у справі № 466/6298/16-ц).

4.10. Урахувавши положення законодавства, яке регулює спірні правовідносини, дослідивши обставини справи та наявні у ній докази, попередні судові інстанції установили, що спірний земельний сервітут встановлено для розміщення стоянки автомобільного транспорту (у зв`язку з необхідністю збільшення зони паркування автомобілів для відвідувачів торгово-офісного комплексу) з метою здійснення господарської (підприємницької) діяльності товариства, тобто в комерційних цілях, і така діяльність свідчить про постійне, повне використання спірної земельної ділянки, тобто договір про встановлення земельного сервітуту від 01.10.2024 фактично є договором оренди, укладеним поза конкурентними засадами; спірний земельний сервітут встановлено для облаштування автопарковки з метою здійснення господарської (підприємницької) діяльності товариства, тобто з метою отримання ним прибутку, натомість земельним законодавством для цього встановлено інший спосіб отримання земельної ділянки у користування, а саме шляхом отримання землі в орендне користування на конкурентних засадах, який у наведеному випадку дотримано не було. Встановлені судами фактичні обставини справи не свідчать, що сервітут та спосіб, в який його встановлено, є єдиним можливим варіантом задоволення потреб товариства.

4.11. Як уже зазначалося, ТОВ "Ріел Ко." оскаржило судові рішення у цій справі, посилаючись на положення пунктів 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Надаючи оцінку визначеним скаржником у касаційній скарзі підставам касаційного оскарження, Верховний Суд виходить із такого.

4.12. Щодо посилань скаржника на положення пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, то колегія суддів їх відхиляє з огляду на таке.

За змістом пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

При касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.08.2022 у справі № 908/2287/17 та постановах Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 916/1828/22, від 30.05.2023 у справі № 918/707/22, від 23.05.2023 у справі № 910/10442/21, від 12.11.2020 у справі № 904/3807/19.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 916/1828/22, від 30.05.2023 у справі № 918/707/22, від 18.05.2023 у справі № 927/1177/21, від 04.04.2023 у справі № 902/311/22.

Отже, по-перше, слід з`ясувати відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а по-друге, наявність/відсутність подібності правовідносин та наявність/відсутність неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Водночас колегія суддів не убачає підстав для скасування оскаржених у справі рішення та постанови судів попередніх інстанції в межах підстави оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, зважаючи на те, що судами правильно застосовані норми права до встановлених ними ж обставин справи і їх застосування перебуває у прямій залежності від конкретних фактичних обставин справи, що підлягають встановленню судами при оцінці наявних у ній доказів. Висновки господарських судів, покладені в основу судових рішень про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору та повернення спірної земельної ділянки, ґрунтувалися, зокрема, на встановлених фактичних обставинах удаваності оспорюваного договору, а доводи скаржника у наведеній частині ґрунтуються на його (скаржника) власному тлумаченні норм права, стосуються заперечень висновків господарських судів та незгоди з наданою судом оцінкою встановлених обставин справи, а тому не доводять необхідності формування Верховним Судом висновку щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.

Колегія суддів також враховує, що правові висновки суду, у тому числі касаційної інстанції, формулюються з урахуванням конкретних обставин справи. Тобто на відміну від повноважень законодавчої гілки влади до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права (постанова Великої Палати Верховного суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).

4.13. Також колегія суддів відхиляє як необґрунтовані посилання скаржника на неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у перелічених ним у касаційній скарзі постановах.

Так, за змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Разом із тим зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

Верховний Суд у своїй діяльності висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування таких правових висновків у кожній конкретній справі. Схожа правова позиція є усталеною та знайшла своє відображення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Крім того, посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Проаналізувавши висновки, які викладені у перелічених скаржником постановах Верховного Суду щодо умов встановлення сервітуту, відмінності між договором оренди земельної ділянки та договором встановлення сервітуту, щодо удаваності правочину та необхідності доведення такого, колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що здійснене господарськими судами попередніх інстанцій правозастосування та висновки, наведені в оскаржуваних у цій справі судових рішеннях про задоволення позову в частині визнання недійсним оспорюваного договору та повернення землі, не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження, оскільки у цій справі, що розглядається, та справах, на які посилається відповідач у касаційній скарзі, суди виходили з різних фактичних обставин, встановлених у кожній справі окремо на підставі доказів, наданих учасниками справ на підтвердження їх вимог і заперечень, та яким була надана оцінка згідно з вимогами процесуального закону, що свідчить про різні фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин.

Водночас, висновок стосовно відмінностей між договором оренди та договором про встановлення сервітуту, процитований скаржником з постанови Верховного Суду від 16.01.2024 у справі № 918/86/22, був урахований попередніми судовими інстанціями під час вирішення спору та надання оцінки спірним правовідносинам сторін, про що свідчить зміст оскаржених у цій справі, що розглядається, судових рішень.

Попередні судові інстанції у справі, в якій подано касаційну скаргу, установили, що обставини справи, що розглядається, свідчать, що договір про встановлення земельного сервітуту від 01.10.2024 є удаваним правочином, вчиненим його сторонами з метою приховання іншого правочину - договору оренди земельної ділянки комунальної власності; у наведеному випадку спірна земельна ділянка фактично вибула з володіння та користування власника (територіальної громади) та її використання за цільовим призначенням (для будівництва та обслуговування будівель органів державної влади та місцевого самоврядування) власником не здійснюється та є обмеженим; ТОВ "Ріел Ко." фактично володіє та користується нею у власних цілях - з метою облаштування автопарковки для комерційного використання; передача спірної земельної ділянки повинна була проводитись на умовах оренди в порядку, визначеному положеннями статей 124 134 Земельного кодексу України, тобто на конкурсних засадах, чого проте у цьому випадку дотримано не було.

Разом із тим у контексті частково процитованих скаржником окремих норм та висновків Верховного Суду, колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови; саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Наведення постанов Верховного Суду з цитуванням окремих витягів з їх тексту без будь-якого обґрунтування подібності правовідносин із загальним посиланням на те, що судами попередніх інстанцій рішення ухвалені з порушенням норм матеріального права, не є належним правовим обґрунтуванням підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Висновки у зазначених справах виокремлені скаржником із контексту судових рішень безвідносно до спірних правовідносин і предмету спору у справі, що розглядається, у контексті досліджуваних судами у вказаних справах доказів та встановлених фактичних обставин, тому вказані для порівняння судові рішення не можуть бути релевантними до обставин цієї справи.

Посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування господарськими судами у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим і залежить насамперед від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію.

Для спростування будь-якого висновку, наведеного у оскаржуваному судовому рішенні, скаржник має навести не особисті міркування щодо його незаконності та необґрунтованості, а довести, який саме висновок Верховного Суду щодо застосування конкретної норми права у подібних відносинах не врахували суди з урахуванням встановлених ними обставин справи.

У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій надано оцінку доказам, наявним у справі, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої та апеляційної інстанцій. Незгода скаржника з ухваленими судовими рішеннями у справі або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться у них, не свідчить про їх незаконність.

Суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).

У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).

Звідси здійснене господарськими судами попередніх інстанцій правозастосування та їх висновки, покладені в основу судових рішень у цій справі про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору та повернення земельної ділянки власникові, не суперечать правовим висновкам суду касаційної інстанції у вказаних у касаційній скарзі справах.

4.14. Крім того, колегія суддів касаційної інстанції відхиляє посилання скаржника на необґрунтовану відмову судів у призначенні експертизи у справі з огляду на таке.

Згідно з пунктом 3 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Отже, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, таке порушення норм процесуального права, коли суд необґрунтовано відхилив клопотання учасника справи, внаслідок чого обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, не були встановлені. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 26.09.2023 у справі № 910/2422/22, від 11.05.2023 у справі № 921/477/20, від 27.04.2023 у справі № 927/738/19, від 20.10.2022 у справі № 910/1554/19, від 20.10.2022 у справі № 910/9076/18, від 16.03.2021 у справі № 910/18774/15, від 23.02.2021 у справі № 907/62/18.

Судами попередніх інстанцій були розглянуті у встановленому законом порядку клопотання відповідача про призначення у справі експертиз з метою дослідження обставин того, чи отримала би рада більше грошових надходжень у результаті укладення договору оренди замість встановлення сервітуту та чи міг відповідач задовольнити свої потреби в паркуванні транспортних засобів будь-яким іншим способом, аніж шляхом встановлення сервітуту, проте відхилені за необґрунтованістю доводів заявника, викладених у таких клопотаннях, недоцільністю призначення судових експертиз, зважаючи, у тому числі, на положення статей 98 99 Господарського процесуального кодексу України, те, що призначення експертизи є правом суду.

4.15. Поза тим, колегія суддів суду касаційної інстанції вважає наявними підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції у справі виключно в частині задоволення позову про визнання недійсним і скасування спірного рішення органу місцевого самоврядування та в цій частині погоджується з обґрунтованими висновками місцевого господарського суду про відмову в позові в означеній частині, оскільки у наведеній частині прокурором обрано неефективний спосіб захисту.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричинених цими діяннями наслідкам. Близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц.

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17, від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18, від 01.02.2020 у справі № 922/614/19, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 сформулювала висновки про те, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Вимога ж про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідною земельною ділянкою.

Встановлені судами фактичні обставини справи свідчать про виконання спірного рішення органу місцевого самоврядування у спосіб укладення оспорюваного договору, тому визнання незаконним і скасування такого рішення не призведе до поновлення порушених прав, за захистом яких прокурор звернувся до суду, що свідчить про неефективність обраного ним в означеній частині способу захисту.

Посилання апеляційного господарського суду на постанову від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 визнаються неспроможними, оскільки Велика Палата Верховного Суду у вказаній справі, серед іншого, зробила висновок, що якщо прокурор вважає, що порушення інтересів держави полягає у незаконній зміні категорії земель за цільовим призначенням, то вимога про визнання незаконним та скасування рішення міської ради (у частині зміни цільового призначення земельної ділянки) є належною та ефективною. Прокурор може звертатися з позовом про визнання незаконним і скасування такого рішення, оскільки таке рішення міської ради (у частині зміни цільового призначення земельної ділянки) не вичерпало своєї дії шляхом виконання (укладенням відповідного договору тощо), а є чинним та породжує відповідні правові наслідки.

Як уже зазначалося, у справі, що розглядається, рішення органу місцевого самоврядування, як установив суд першої інстанції і цього не спростовував суд апеляційної інстанції, виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення оспорюваного договору, тобто вичерпало свою дію виконанням, відповідно, визнання незаконним і скасування такого рішення не дозволить позивачу ефективно відновити володіння спірною земельною ділянкою, у зв`язку з чим у позов у цій частині не підлягає задоволенню, про що правомірно було констатовано місцевим господарським судом.

5. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

5.1. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

5.2. Частиною 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

5.3. Згідно з частиною 1 статті 312 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

5.4. Таким чином, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними обставин та в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги "Ріел Ко." та скасування постанови суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовної вимоги про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування із залишенням в силі у цій частині рішення місцевого господарського суду та залишення в решті постанови без змін.

У зв`язку з частковим задоволенням касаційної скарги з Чернігівської окружної прокуратури на користь ТОВ "Ріел Ко." підлягає стягненню 2422,40 грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 129 300 301 308 312 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріел Ко." задовольнити частково.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.08.2025 у справі № 910/15400/24 скасувати в частині задоволення позовної вимоги про визнання незаконним і скасування рішення Чернігівської обласної ради від 17.09.2024 "Про поновлення договору платного строкового земельного сервітуту Товариству з обмеженою відповідальністю "Ріел К." та у цій частині залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 30.04.2025. В решті постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.08.2025 у справі № 910/15400/24 залишити без змін.

Стягнути з Чернігівської окружної прокуратури на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріел Ко." 2422,40 грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.

Видачу наказу доручити Господарському суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак